Про цибулівського сотника Мамая, його трагічну долю та Мамаїв Яр, що став його останнім пристанищем, на терені Буго-Гарду досіджувалося детально. Але і в інших місцях побутують легенди про Мамая та бажання мати його за земляка. Ніхто не може виключати, що таке відоме в Україні прізвище могло бути присутнім в різних місцинах
Багата українська земля подіями, традиціями, людьми, повниться легендами ріка історії. Не виключення і Нижнє Побужжя або південний захід Буго-гарду. Це справжня гірська країна серед неозорих степів, Бузька Швейцарія, а нині її по совкому кличуть - Первомайщина. Мабуть, ніде більше немає такої кількості скелястих островів посеред Південного Бугу.
Збираючи легенди рідного краю в селі Мигія (поблизу Первомайська), дослідники трохи з подивом з’ясували, що один з чисельних островів називають Мамаєвим або островом Мамая. Цей факт викликав безліч питань і роздумів.
Всім відомо, що чільне місце в українському народному малярстві посідає картина із зображенням козака-бандуриста. В цьому образі знайшла відображення визвольна боротьба українського народу. Починаючи з ХVІІІ століття і до кінця ХІХ століття, цей сюжет був найбільш поширеним у народному малярстві на території України. Його зображали на кахлях, скринях, на дверях, але найчастіше – на полотні.
Давня традиція і складний шлях розвитку цього улюбленого народного образу . Але при всій узагальненості він дуже близький до життя. Мамай -воїн, захисник Батьківщини, і в той же час , виконавець дум і пісень, втілював як матеріальну, так і духовну силу українського народу.
Ця картина чутливо реагувала на всі важливі події. Цей образ ототожнювали з улюбленими героями – Іваном Нечаєм, Семеном Палієм, Максимом Желєзняком. На всіх картинах зображений козак, який сидить з кобзою в руках.
Ще й досі у деяких домах жителів села Мигії зберігаються картини із зображенням козака. Він сидить під явором і грає на бандурі. Голова голена, а з чуприни, як і годиться лише оселедець за вухом, довгі вуса. Сам він у багатому, довгому жупані із золотим позументом і китицями, і «в широких, як море, шароварах». Біля нього на траві пляшка і склянка. На яворі висить його червона феска з китицею, порохівниця, а за плечима рушниця. Тут же у землю уткнутий спис і до нього прив’язаний кінь. Під картиною підпис: «А що ти на мене дивишся? Хіба не відгадаєш, відкіль родом і як звуть – нічичирк не знаєш. У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як попадеш на мого свата Як хочеш назви, на все дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину. Та правда. Случалось ярмаркувати і з ляхами кожухи на жупани міняти, та й горілочку добре куликати. Гай! Гай! Як я молодий бував, що то в мене за сила була, що, ляхів борючи і рука не мліла, а тепер здається, що і вона сильніша, ніж козак: з ляхами тільки день побитися, плечі і ніхто болять».
Але, переглядаючи різні ілюстрації картин в антології українського мистецтва, з’ясувується, що пізніше ситуація змінилась. В 50-60 рр. ХУІІІ ст., крім козака з’являється бойовий кінь, предмети побуту, і навіть елементи батальних сцен в якості фону.
Характерною ознакою картин цієї групи є їх назва - „Козак Мамай”, „Мамай – сильний козак”, тобто безіменний досі образ прив’язали до учасника гайдамацького руху запорожця Мамая, що в 1750 р. розгромив місто Мошни та маєтності Любомирського. Схоплений командою генерала Леонтьєва, він був повішаний, а його голову в шапці настромили на палю і поставили на мосту в Торговиці. Андрій Марченко зняв з мертвої голови шапку, натягнув її і назвав себе Мамаєм. Новий Мамай знову громив панів на Черкащині в 1758 р. і загинув на полі бою. Деякі дослідники вважають, що козак Мамай був гайдамакою, але, за народними переказами і елементами картин, ми можемо стверджувати, що він був козаком – характерником.
Ці дослідження та висновки козаків-бугогардівців перегукуються з історією життя Марка Мамая замордованого у Мамажвому Яру під Цибулевим.
Далі козаки Побужжя викладають свої версії. Таємниці образу так багато таємниць, розгадка яких криється на острові Хортиці. Адже Запорозька Січ була своєрідним військово – чернечим орденом зі своїм устроєм, організацією. Ієрархією. Кодексом та магічно-містичною практикою - її наявність становила характерну рису усіх західноєвропейських орденів, і у запорозьких козаків.
Іконографічність композиції картини «Козак - Мамай» на думку багатьох дослідників засвідчують цілковито всі. Наявність світового дерева у композиції свідчить про особливий часопростір зображення, адже це дерево, за народним уявленням , перебуває в центрі світу, тобто у священному просторі. Особлива роль світового дерева для людської свідомості визначається тим, що воно виступає ланкою між всесвітом (макрокосмосом) і людиною (мікрокосмосом) і є місце їхнього перетину. Дерево у композиції народної картини Козак Мамай» може бути і деревом виконання бажань. Людина під цим деревом виголошує своє бажання, сказане вголос чи подумки, що потім здійснюються.
«Ми дійшли висновку, що могутнє дерево , зображене на картині «Козак – Мамай» , безсумнівно дуб, священне дерево індоєвропейців. У районі села Мигії ми знайшли багато степових курганів, які були місцем захоронення козаків. своєрідною лінією перетину реального світу і потойбічного.» -пишуть дослідники. Але це лише припущення, бо такі дуби не поодинокі.. Скільки їх лише Чорному лісі, Холодному Яру та інших куточках України.
У міфологічному центрі світу, де проходить вертикальна вісь світу, стоїть священна гора, на якій зустрічаються небо із землею. Ця гора - архетипічний символ. Гора чи пагорб – це своєрідна небесна брама. Існує багато легенд про «закляті» козацькі скарби матеріального характеру, сховані в могилах. Такі скарби часто мають охоронців. Ними можуть бути запорожці, які зістарились під землею, охороняючи скарби. І які всілякими хитрощами намагаються знайти собі заміну. Або кам’яні баби, що їх у фольклорній традиції називали «мамаями». Досить часто подибуються варіанти, у яких скарб міститься безпосередньо під «мамаями». Мешкаючи у степах, козаки не мали інших орієнтирів, окрім штучно насипаних серед відкритого простору пагорбів. тому ми вважаємо, що ім’я своє цей козак одержав саме від назв кам’яних ідолів, біля яких проводив обряд ініціації як характерник.
Замріяний козак, змальований на картині під час перепочинку. Проте сам кінь вказує на сумнівний характер подібних тверджень, адже його зображено високо прив’язаним до списа і в динамічній позі, готовим до швидкого руху. Це вказує не лише на постійну готовність козака чинити опір, але й на те, що кінь відіграє певну роль у діях свого власника. Вказують на це і інші елементи картини.
Спис на українській народній картині «Козак Мамай» застромлено в землю під прямим кутом у безпосередньому центрі картини. Саме ратище часто використовувалося в легендах про козацьке характерництво як один із інструментів магічних дій. Цікаво, що в таких легендах спис виступав у поєднанні з конем, деревом і могилою. Як приклад, наведемо фрагмент оповіді „Як запорожці ману напускали”: «Забіжить козак Мамай у татарську землю, припне коня на прикорні, повтикає ратища на могилі та й спить. Діжде ночі орда і ну підкрадатись до нього. Підійде до могили, а перед нею де й не візьметься густий – великий ліс».
Кінь – передусім перевізник душ і поховальна тварина. Імовірно. Таке тлумачення функції коня існувало у скіфів, які проживали у Північному Причорномор’ї. Геродот подає цікавий опис їхніх поховальних звичаїв, зокрема роковинної тризни за померлим царем ритуально приносить у жертву 50 коней і 50 козаків. Із східно - слов’янського фольклору ми знаємо, що кінь постійно виконує роль перевізника – посередника між світами, цей мотив знаходить місце в сюжетах, що відображають давні обряди переходу.
Прийнято вважати, що замріяний козак змальований на картині під час перепочинку. Проте саме кінь вказує на сумнівний характер подібних тверджень, адже його зображення високо прив’язаним до списа і в динамічній позі, готовим до швидкого руху. Це вказує не лише на постійну готовність козака чинити опір, але й на те, що кінь відіграє певну роль у діях свого власника.
Якщо уважно придивитися до картини, іноді, можна помітити герб . Викликає певні сумніви припущення, що герб, зображений у композиції, дістався козакові від поляків, мав належати якійсь відомій шляхетській родині, що брала участь у війнах з козаками. Адже під картиною є текст, зафіксований у деяких варіантах : «… От лихва трохи угадала, що лошака подарувала, глянь на герб сей знаменитий, зверху он висить прибитий…». Проте у написі йдеться про дарованого поляками коня, а це не обов’язково може стосуватися і герба, до того ж у кількох варіантів ці фрагменти розділені крапкою. Зображений на картині герб містить не польську геральдичну символіку, а спрощене зображення коня, подеколи має і повністю пусте поле. Ми вважаємо, що це пояснює незнанням козаками і народними художниками польських гербів, які вони мали можливість бачити досить часто. Дивного в цьому нічого немає, адже паралельно з польською завжди існувала українська козацька геральдика, про яку мало згадують та мало досліджують, бо дійшла вона до нас лише у вигляді окремих крупиць історії.
На картині «Козак Мамай” йдеться про відсутність імені у зображеного козака, про таємницю, яку неможливо розгадати – вгадати ім’я. Пояснення ж герба як трофею від початку заперечує можливість «аристократичного» походження козака, а це не зовсім відповідає історичній дійсності, Адже козацтво, зокрема Запорозьке товариство, формувалось з аристократичних банітів, дрібного лицарства, а перші козацькі ватажки були високого князівського походження.
Все це вказує на те, що у народній картині «Козак Мамай» існує кілька шарів змісту.
Та козаки-дослідники з Миколаївщини, не пов’язуючи свого Мамая з цибулівським, досліджують свої пісні, легенди та свідчення. Вдаються і до детального вивчення місцевого фольклору. З підсвідомості дуже часто випливає пісня, колись популярна в цих краях:
«А я бідний, безталанний,
Степ широкий – то ж мій сват,
Шабля й люлька – вся родина,
Сивий коник - то ж мій брат.»
А наспівували її вечорами бабусі. І нікого не дивувало, що в свій час, селяни, що приїздили до міста, називали себе „степняками”- нащадками козаків Бугогвардійської паланки, що існувала над Бугом задовго до появи міст Одеси, Миколаєва, Херсона.
Напевно, саме оці підсвідомі спогади поступово перетворились на цілий ряд захоплюючих легенд. Одна з них стверджує, що козак Мамай родом з нашого Побужжя. Літописець села Мигія Іван Філіпович , священик місцевої церкви, писав, що в ХІХ ст. в селі Любомирка жив церковний сторож на прізвище Мамаєнко, який впевнено розповідав про походження свого роду від козака Мамая з Мигії. Через деякий час Мамаєнко приїздив на свою історичну Батьківщину в Мигію з єдиною метою – відвідати острів, названий іменем знаменитого пращура.
На користь саме цієї версії походження Андрія Мамаєнка говорить той факт, що в селі Мигія двері всіх будинків були розписані картинами з його портретом, адже стверджували, що він був не лише лицарем, заступником знедолених, але славився як характерник. Саме ця його слава народила ще одну легенду, що побутує в Побужжі.
Серед легенд Буго-Гарду є і така, що намагається пояснити спасіння Мамая з заточення. Люди вірили, що козак Мамай не був страченим. Будучи в казематі, він маленьким шилом, яке не змогли відібрати під час арешту, намалював на стіні кущ калини, баского коня з чорною гривою. Сила уміння характерника, на їх переконання, оживила коня. Поки відкривали темницю, Мамай встиг вискочити на спину коня, що не мав однієї підкови. Кінь рвонув вперед, і в руках катів залишився лише старий чобіт козака. Саме цей чобіт був повішаний на шибениці замість славетного характерника. Зник вершник, а пам’ять про нього залишилася. З роками постать Мамая увійшла в народні легенди, стала улюбленим сюжетом в народному образотворчому мистецтві. Але офіційна наука довго заперечувала той факт , що ця людина існувала. Так, в енциклопедії зазначено, що „ Козак Мамай”- традиційна назва української картини, відомої в багатьох варіантах: „Козак –душа правдивая”, „Козак - бандурист” тощо, а ім’я Мамай з народних картин не пов’язано з певною особою, а є назвиськом козака (з ХVІІІ ст. – гайдамаки) взагалі, але те що буликонкретні історичні особи з цим прізвищем є незаперечним.
